01.10.2010 14:24 Анатолій Стріляний, ДУМКА
«Янукович — це наш невивчений урок історії, — заявила Оксана Забужко в Берліні, пояснюючи, чому закликала голосувати проти обох кандидатів у другому турі минулих президентських виборів в Україні. — Тимошенко — це новий виклик, до якого Україна не була готова. Не готова розпізнати гламурний авторитаризм у жіночій версії». Письменниця порівняла Юлію Тимошенко з Розою Отунбаєвою, яка просила минулого літа Росію про військове втручання в киргизькі справи.Іншими словами, на думку Забужко, суміш бандитських і радянських порядків людям набридла ще не до темноти в очах, а напарфумлене дамське самовладдя заскочило б їх зненацька; і те й інше, мовляв, однаково погано. Ця заява відразу з'явилася на стрічках новин українських інформагентств. Ще декілька хвилин — і посипався град відгуків. «Знову кривить душею Забужко, — йдеться в першому листі авторові цих рядків. — Вона бажає красиво оформити діяльність Януковича... Дурні слова про гламурний авторитаризм у жіночій версії. Тимошенко для утримання влади не застосувала жодного авторитарного прийому: ані підкупу, ані шантажу, ані залякування. І вже зовсім не можна пробачити наклеп, що Тимошенко продалася Росії. Думаю, Забужко зробила бажану для влади дію. Вона тепер — українська письменниця, лояльна до режиму і ворожа до опозиції». Це пише районний начальник-«бютівець», нещодавно вигнаний в числі тисяч своїх однопартійців. Лист №2: «Її позиція мені зрозуміла. Але довелося поламати голову. Чому вона говорить так хитромудро?» Це пише безпартійний професор права.
Так було і з заявою Юрія Андруховича, що для українства було би краще, якби російсько-совєтська частина України відділилася. Минуло вже кілька місяців, а обговорення цієї зовсім не нової думки триває так, ніби її висловили вперше.
Не має значення, що говорять Андрухович і Забужко. Не має значення, про що їх книги і які вони письменники. Важливе те, що їх висловлювання стають подіями і викликають обговорення і пересуди. Звичайно, переважна більшість населення не знає цих прізвищ, у кращому разі вважає їх депутатськими, що взагалі-то теж щось варте. Але освіченому прошарку вони відомі, так або інакше на нього впливають, і це дуже немало. Це дуже багато, якщо врахувати, що в Росії, наприклад, немає жодного письменника, чиї політичні висловлювання цікавлять хоч би найосвіченішу публіку. Це дуже і дуже багато, якщо кинути погляд на ту частину країни, яку Андрухович хотів би відокремити. Там теж є свої солов`ї, але хто до них прислухається? Хто чекає їх трелів і рулад? Хто їх засуджує або схвалює? Сучасна російсько-совєтська література в Україні не має в своєму розпорядженні жодного відомого імені. Це при тому, що за спиною у неї така політична і культурна сила, як Росія.
Що б це означало? Справа не в Андруховичі і Забужко. На їх місці могли бути інші. Справа не в них, а в тому, що освічений український читач має потребу в письменниках, чиї політичні позиції означали б для нього не менше, а то й більше, ніж їх твори. У російсько-совєтського ж читача в Україні такої потреби немає. Йому не потрібні ні кумири, ні відщепенці. Йому це все по фігу. З чим відділятися?!
Ось і давайте судити, яка з Україн має культурно-політичне майбутнє. Президент Ізраїлю колись був щасливий, коли йому повідомили, що на вулицях столиці з`явилися єврейки-повії: «Слава Богу, ми, нарешті, звичайна країна!» Країна, у якої є письменники, чиї думки помічають, — звичайна, нормальна країна. В українському випадку це поки що вірно наполовину. Але й нормальна половина — все-таки чимало.
Анатолій Стріляний, Коментарі
Немає коментарів:
Дописати коментар